Абель був тим, хто знайшов книжку з міфом про чистилище землі.

___

Оповідають, що є місце, де земля має око. Воно не дивиться вгору — навпаки, вглиб, туди, де камінь стуляється зі своїм відбитком, наче дві шорсткі долоні. Старі кличуть те місце Чистилищем землі. Молодші — Оком. А найдосвідченіші просто радять не шуміти біля скель, бо «камінь чує».

Кажуть, коли стоїш над проваллям у безвітря, повітря там наче важчає і тягне пісок донизу. Наче внизу є ще один подих — не наш, інший. За давніми словами каменярів, у серці Ока лежить обруч — печать із твердого, як гріх, каменю. Вона тримає «шви світу» зімкненими, аби підземний подих не вирвався назовні. Коли ніч тиха, чути, як у глибині повільно соваються «кроки без тіла», і глина, що має бути німою, інколи глухо відгукується. «Не буди силу», — каже старий прибережник, — «бо чужий пил полізе нам у легені».

Про Око співають різне. Співці люблять казати, що туди спускався знаменитий ельф Елдран Саарель — той самий, що, буцімто, знімав печатки з древніх веж і в’язав вузли на річках, щоб пліт не тік. Мовляв, Елдран пройшов усі випробування Чистилища: Вагу Мовчання, коли кожне слово стає каменем у роті; Твердість Правди, коли брехня розтріскує підошви; і Коловорот Пилу, де кроки крутяться колом, аж поки не збагнеш, у який бік твоя стежка. Нібито він дійшов до самого центру й доторкнувся до обруча, після чого земля «визнала» його і випустила назад. З того часу, кажуть, Елдран начебто ходив без тіні — така от дивна слава.

Та камені не підтверджують пісень. На внутрішніх кільцях проходів немає ні його знаку, ні рядків, які люблять підкидати учні бардів. І записи брамників шепочуть, що в той самий рік «славного сходження» Елдран виступав на ярмарку в Нивотворі й сперечався з купцями про мито на шкіри — хіба що він навчився бути в двох місцях одночасно. Місцеві ж переповідають інше: ельф якось спустився лише до першого кола, занадто довго слухав «кам’яний подих», а тоді повернувся й попросив більше свічок і гусла голосніше — щоб не чути, як «земля відповідає». Відтоді його пісні стали гучнішими, а історії — вищими на півправди.

Попри співи й байки, у Чистилищі є порядок, якого краще не крушити. Камінь там «зшитий» печаттю так щільно, що луна здається не нашою: вона повертається іншою, ніби пройшла крізь товщу світу й набрала в себе чужий пил. Хто торкався обруча, каже, що пальці довго тремтять, наче від струни. Хто довше стояв на круглих плитах, бачив, як узор піску на підлозі утворює кільця, ніби хтось обережно дихає знизу. «Земля стереже своїх сплячих», — шепочуть старі,— «і не вподобає чужих рук».

Часом, у пору безморозну, коли приплив підточує підніжжя, біля урвищ вилазить мокра глина та дрібні глиняні «служки». Вони жмуться до холоду так, наче бояться тепла, і розсипаються у пил, якщо на них голосно крикнути. Мудрі люди кажуть, що то не зле й не добре — лише ознака: місце дихає. І що кожна така дрібниця — як кашель сплячого велета: не розбудиш, якщо не розривати покривала. Але якщо розірвати…

— Не буди силу, — знову каже прибережник, і цього разу не усміхається.

У глибших шарах оповідь темніша. Камінь пам’ятає, що колись за печаттю був не порожній грот, а «вузький відтинок світу», відступлений землі для її нагляду. Там повільно ходять важкі істоти — не звірі й не люди, а постаті з каменю і пилу, яким не потрібні легені. Їх називають сторожами свого роду; вони не люблять кроків, які не важать. Хтось каже: печать утримує прохід до того «відтинку», аби сторожам було де спати й щоб їхній подих не сушив наші колодязі. Хтось інакше: печать стишує голод землі, щоб вона не тягнула нас униз.

А співці тим часом додають нові строфи про Елдрана: як він ніс із глибини «серце гори», як розмовляв із тінню каменю, як торгувався зі сторожами, ніби на ринку. Слухати це весело в корчмі. Але біля скель сміх чомусь зрізає голос. Бо навіть той, хто сміється, підсвідомо ступає легше, щоб не обтяжити плиту зайвим словом.

Так триває: пес спить біля човна, прибережник дмухає на чай, а земля дихає повільно, як старий, що не хоче прокидатися. Чистилище землі тримає свій подих на замку, обруч стискає шви, і чужий пил залишається по той бік — не наш, інший. І хай співці ще довго вигадують, як ельф «підкорив» те місце, — кожен, хто хоч раз слухав ніч під урвищем, знає: тут панує не слава, а тиша. І тиші вірять більше. Бо тиша тримає печать. А печать тримає — те, що краще лишити за каменем.