Невисокий гоблін у бордовому плащі з'явився на пірсі так тихо, що його могли б і не помітити — якби не його уважний та насторожений погляд.
Його звуть Ранрок. Вихований книжками, а не вулицею, він рідко говорить про себе, але ніколи не відводить очей від деталей.
Кажуть, він більше вірить у знання та прорахунок, ніж у випадок — тому і намагається триматися подалі від неприємностей, хоча завжди поруч, коли справді потрібно.

Історія отримання підкласу:

Ранрок, як завжди після довгих завдань, зачинився у своїй маленькій кімнатці.

Тісний простір, заповнений до стелі книжками про магію і світобудову, видався затишним притулком від шуму зовнішнього світу. На більшу кімнату в нього, звісно, не було грошей.

— Аналізую закляття, які використовував у битвах і на завданнях, — пробурмотів він собі під ніс.

Окко літав під стелею, я шукав книжку, яка могла б допомогти з загадкою обеліску.

— Мені б бальше знань… що ж тут мені може допомогти?

І тут його погляд упав на пакунок — книга від наставника. Можливо, в ній буде щось цікаве…

— Потоки магії… — озвався він, обережно розгортаючи обкладинку.

Ранрок перегортав сторінки, поки погляд не спинився на розділі з назвою:
«Аб’юрація — плетіння, що зберігає».

Усе в ньому відгукнулося: місії, сутички, чаклунство… Усі прагнули знищення.
Але магія не для цього створена.

— Вона — не зброя, вона — середовище, — прошепотів гоблін. — Неконтрольована, хаотична магія руйнує. Але її можна спрямувати.

Він зітхнув, дивлячись на сторінку.
— Знищуючи, ти лише створюєш собі нових ворогів.

Його пальці зупинилися на схемі.
— Магія може оповити істоту… зберегти її… дати їй ще одну мить життя. А іноді — саме ту мить, що змінює все.

Саме цього мені бракувало. Так я зможу підтримати своїх… і не потрапляти на очі ворогам.

— Саме те, що мені потрібно.

Він відкрив розділ про магічні обладунки.

«Закляття полягає у тимчасовому зміщенні меж астральної оболонки суб’єкта, що дозволяє ефірній енергії формувати стабільну магічну напругу довкола тіла, що знижує кінетичну передачу до фізичної оболонки».

— Так… саме так… — прошепотів Ранрок, і його очі блиснули. — Здається, я нарешті зрозумів, як це працює.

Він обережно відклав книжку, сів навпочіпки на підлогу, і закрив очі.

— Спробую створити оболонку…

Над шкірою гобліна з’явився тонкий, майже невидимий шар енергії — напівпрозоре блакитне світіння, що ледь виблискувало у світлі лампи.

— Нарешті… — тихо прошепотів він. — Вийшло.

Та в ту ж мить щось тріснуло. Окко, кружляючи під стелею, випадково зачепив старий стелаж. Важкі томи, збиті з рівноваги, вирушили у політ — просто на Ранрока.

Мозок відмовив. Паніка. Жодної думки.

І тоді він відчув це.

Магічна енергія, вкладена в захисне плетіння, почала розсіюватися. Вона втікала — тонкими срібними нитками крізь повітря, щезаючи в етері.

— Я її… бачу, — промовив гоблін, ошелешено. — Якщо я її бачу… значить, можу спрямувати.

Він зібрався. Дихання сповільнилося. Потоки — затримались. Зупинились. Його воля тримала їх.

Погляд — на полицю. На книги, що вже в повітрі. Думка — точна, різка, мов штрих пера.

Енергія згущується. Формується бар’єр. Плівка — м’яка, але пружна — застигає саме там, де ось-ось мали вдарити книги.

Удар. Глухий звук. Томи відбиваються, падають збоку.

Ранрок повільно розплющив очі. Потоки ще блукали довкола — слухняні.

— Я… зрозумів, — прошепотів він. — Як поводяться потоки. І як ними… керувати.

Посмішка — ледь помітна — торкнулася його вуст.