Пізній вечір.
Таверна майже спорожніла, гомін вщух, залишивши по собі лише рідкісне дзенькотіння ложок у кухні та потріскування свічок.

Вільям сидів у звичному кутку з блокнотом перед ним, перо поруч. Він намагався ще щось записати, але очі вже не тримались відкритими.

Голова повільно опустилась до сторінки.

...

Через втому і вино сон прийшов майже одразу.

Нерозбірливі спалахи світла, як наче хтось запалював і гасив Light у густому диму.
Все довкола виглядало дивним, він не міг поворухнутись, лише споглядати.

Різкий, глибокий звук гудіння, заповнив все навколо.
Неможливо було зрозуміти, що є вгорі, а що внизу. Простір не просто викривлювався - він існував поза геометрією, поза часом.

Серед туману, якщо це взагалі був туман, проявлялись контури, як викривлені, пульсуючі, лінії, що переплітались у химерні візерунки. Вони змінювались, як живі, рухались хаотично, але в цьому хаосі Вільям впізнав форми які вже бачив раніше.

Коли контури рухались, звучав чи то голос, чи то звук.
Мова, яку не можна було перекласти, але можна було відчути...
Голос звучав зсередини - не вухами, а шкірою, диханням, кістками.
Він викликав тривогу, що наростала, як перед бурею.

Раптом - дзвінке клацання чи можливо клекотання.

Слідом - хвиля гудіння, така ж як раніше.
Після - темрява.

Вільям прокинувся.
Він сидів під деревом, на березі.
Плечем притиснутий до стовбура.
Ноги наполовину присипані піском. Поряд - блокнот і перо.

Голова розколювалась. Дихання важке, рване.
Все тіло спітніле, а очі - затуманені, розмиті. Зіниці наче блищати сріблом.
Він провів долонями по обличчю, двічі моргнув.

Повернув голову.
Блокнот - відкритий. І щось на ньому рухалось.
Наче чорнило саме по собі повільно вимальовувало слова і якийсь символ, наче піктограму.

Але через туман у голові Вільям бачив це як крізь воду.
Він різко мотнув головою, ніби прогнати рештки сну. Очі знову відкрились. Тепер чіткіше.

Але те, що він побачив було наче пошкоджено.
Символи й слова стерлись чи то часом, чи рухом голови.
Деякі були зовсім розмиті, нерозбірливі, наче їх ніколи й не було.
Фігура з завитками була розмазана, заляпана чорнилом.

...

Він насупився й примружив очі, підняв перо, повільно провів пальцями по сторінці,
намагаючись розібрати, що залишилось.
І тоді…

Тиша луснула.

Звук повернувся.
Той самий.
Він не звучав грізно, чи вороже - він був всепроникаючим.
Весь простір, усередині й ззовні, був ним наповнений.

Повітря стиснулося, мов простір навколо вдихнув і не видихнув.
Час зупинився, лише пісок навколо ледь вібрував.

Кілька секунд - і все зникло.
Навколишні звуки повернулись. Хвилі. Спів пташок.
Звичайний ранок.

Але всередині щось змінилось.
Як ніби хтось з розгону відкрив двері в іншу частину розуму.
Щось незрозуміле... мов не зовсім з цього світу.

Вільям поки не знав, що це... але відчував що воно тепер з ним.