Давним-давно бог Убтао закам’янив своє серце й поклявся більше не плакати за народом Ому. Дощі припинилися, джунглі зів’яли й померли, а смерть пройшла містом.

Одного ранку мудра Зорбо вийшла зі свого дуплистого дерева й заговорила до вмираючих омуанців. Щоб переконати Убтао в їхній цінності, вона вирішила зварити для нього юшку з усіх їхніх чеснот. Зловити такі чесноти було непросто, тож вона попросила хитрого Альміража допомогти їй. Альміраж нишком кинув до казана безрозсудність, бо вважав її чеснотою. Коли Убтао скуштував юшку, він виплюнув її. Відтоді Обо’лака-Зорбо та І’джин-Альміраж стали лютими ворогами.

Опівдні хоробра Камадан зістрибнула зі своєї скелі. Вона побачила зло в серцях омуанців і вирішила проколоти його, наче болісний мозоль. Камадан викувала священний спис, але залишила його на березі річки, і спритний ґрунг його вкрав. У своєму гніві Шагамбі-камадан забула про омуанців і погналася за Нангнанґом-ґрунгом навіки через небо.

Коли настав вечір, хитрий Ебліс вийшов зі своєї очеретяної хижі. Омуанці йому не подобалися, але без них він не мав би над ким жартувати. Ебліс послав болотну жабу поговорити з Убтао, та жаба розлютилася й вирішила краще поборотися з богом. Це розвеселило Убтао, і він дав жабі щупальця, щоб зробити її сильнішою. Коли Кубазан-жабопотам повернувся до Папазотля-ебліса, він погнав Папазотля в болото своїми новими щупальцями.

Тієї ночі Су-мо пробрався до палацу Убтао й украв відро води для омуанців. Коли бог прибіг шукати воду, Су-мосховав відро в норі Джакулі. Убтао спитав у звірів джунглів, де захована його вода, і Моа-Джакулі була надто чесною, щоб збрехати. Коли Вонґо-Су-мо дізнався, що Моа його зрадила, він поклявся впіймати Джакулі й з’їсти її.

Увесь цей час Ункх-Флавлик жила глибоко під землею. Гамір від бійок інших звірів змусив її виповзти на поверхню. Коли світанок заграв на її мушлі, світло засліпило Убтао, і його очі засльозилися. Життя повернулося до Ому, а люди збудували святині на честь звірів, які їх урятували.