Цей запис зроблено зі старішого джерела, переписаного мною у Мезро. Почерк охайний, але місцями тремтячий. Тодішній автор-свідок явно писав для того, щоб увіковічнити пам’ять, а не прикрасити події.

Моє перше завдання полягало в дослідженні Нангало́ре як культурного дива. Жерці Мезро вважали цей сад цілим містом, що варте згадки поряд із найвеличнішими осередками Шудану. У ті роки таке судження виглядало виправданим.

Нангало́ре виник як осередок мистецтва й насолоди. Його заснували для тих, хто прагнув жити серед краси, а не сили. Мури слугували радше окрасою, ніж захистом. Статуї розповідали історії гучніше за хроніки. Кожен сад мав власне ім’я, власний запах та власний характер.

Над усім цим панувала королева Залкоре.

Вона походила зі старого роду, відомого вмінням керувати людьми так само вправно, як інші керують арміями. З дитинства її вчили оцінювати людей поглядом, знаходити слабкості в мовчанні, здобувати відданість обіцянками, а страх — усмішкою.

Залкоре ніколи не правила через примус. Її влада трималася на вірності та повазі. Бути наближеним до королеви означало жити краще за будь-кого іншого. Втратити цю прихильність означало втратити все.

При дворі говорили, що королева вважає кохання нестійким та ненадійним, а вірність — мистецтвом, яке потребує максимальної уваги. Вона часто змінювала фаворитів, художників та радників. Кожен мав сяяти. Кожен мав доводити власну цінність щодня.

Період розквіту тривав десятиліттями.

Нангало́ре став місцем, куди прямували митці, алхіміки, поети, рідкісні знахарі. Тут експериментували з формами, пахощами, напоями, ритуалами очищення тіла й духу. Усе дозволялося доти, доки воно служило красі.

Зміни почалися поступово.

Зовнішній світ дедалі частіше залишався за межами розмов. Посланці прибували рідше. Звістки ставали тривожнішими. Під час нарад королева зупиняла такі теми одним рухом руки. Її цікавило лише те, що відбувалося в межах міста.

Вона стала замкнутішою. Її погляд довше затримувався на власному відображенні у воді фонтанів і відполірованому мармурі. Час дедалі частіше обговорювався як ворог.

Саме тоді при дворі з’явилися нові люди.

Алхіміки працювали ночами. Чаклуни приносили сувої, запечатані печатями далеких шкіл. Говорили про еліксири, що зберігають форму, про обряди закріплення сутності, про способи зробити мить вічною. Деякі з цих людей зникали після аудієнцій. Інші залишалися, але уникали поглядів.

Місто продовжувало сяяти, хоча напруга відчувалася всюди. Статуї з’являлися швидше, ніж раніше. Частина з них мала дивно реалістичні риси. Пози. Вирази облич.

Тієї ночі місто кричало.

Я перебував у нижніх галереях, коли слуги кинулися нагору в паніці. Камінь тріскався. Щось розбивалося зі звуком скла. До балкона я дістався надто пізно, аби побачити сам ритуал, але фінал відкрився повністю.

Залкоре стояла сама. Вродлива як інколи. Досконала.

З глибин балкона долинув звук, що не належав жодному голосу. Тихе, протяжне сичання. Потім ще одне. І ще. Воно розповзалося залами, відбивалося від мармуру, множилося, поки не здавалося, що саме повітря повзе й дихає.

Королева промовила лише одне речення:

«Тепер усе залишиться тут зі мною».

Наступного ранку брами зачинилися. Дзвони стихли. Джунглі почали повертати своє.

Я утік.

Я вирішив переписати це як свідчення того, що Нангало́ре загинув не від війни чи катастрофи, а від прагнення зупинити не можливе — ЧАС. Про подальшу долю королеви говорять лише чутки: шурхіт серед терас, статуї з живим поглядом, сичання істот там, де колись лунала музика.